Як футбольна мрія переросла у футбольну професію

 

Футбол в моє життя увійшов ще з раннього дитинства.  Батько був палким вболівальником київського «Динамо», не було жодного матчу, трансляцію якого він би пропустив. Тому і я захопився цією грою. Вів щоденники чемпіонатів, займався колекціонуванням футбольної атрибутики, обмінювався матеріалами з колекціонерами з усього колишнього СРСР.

 

Ну і, звісно ж, сам грав у футбол, навіть,як це не парадоксально, захищав кольори своє школи на різних районних змаганнях серед здорових ровесників, хоча при цьому з самого дитинства мав серйозну інвалідність, пов’язану з функціонуванням верхніх кінцівок. Нині – інвалід першої групи.

 

Саме в дитинстві у мене і зародилась мрія стати футбольним коментатором.  Всі переважно скептично тоді ставились до моєї ідеї, але я не відступав. Згодом закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка і поступово почав працювати за фахом.  І саме спортивна тематика з часом стала пріоритетною. Ну а потім пішло-поїхало. Почав відвідувати футбольні матчі різних рівнів, мав акредитації від наших провідних клубів і національної федерації футболу. Висвітлював спортивне життя в газетах, на радіо. Тричі визнавався одним з кращих спортивних журналістів України за версією Національного олімпійського комітету.

 

Здавалося б, мрія збулась. Однак коли почав активніше займатись громадською роботою і очолив спортивний клуб інвалідів, поставив собі за мету ширше залучати наших інвалідів до футболу. Протягом 13 років існування клубу наші члени побували на найрізноманітніших матчах, як в Україні, так і за кордоном, як на поєдинках європейських клубних турнірів, так і на Чемпіонатах світу і Європи. 

 

Звісно, є що порівнювати і аналізувати, в тому числі і в плані доступності для людей з особливими потребами. Ця сама доступність в різних регіонах доволі різна.  І нам разом ще є над чим працювати. Принаймні, як на мене, в Україні  ще доволі гострою залишається проблема не стільки доступності самих футбольних об’єктів, а можливості в цілому до них добратися людям з інвалідністю.

Транспортно-інженерні комунікації у нас залишаються ще дуже не адаптованими до такої категорії вболівальників. Тому і регіональні федерації, і місцеві клуби мають теж звернути на це увагу.

 

А в цілому, я дуже радий, що футбол увійшов в моє життя так глибоко. Я навіть і уявити його без нього не можу. Футбольні родинні гени захопили і мого 14-річного сина, який теж займається футболом у дитячо-юнацькій школі і разом зі мною постійно відвідує поєдинки в різних містах.

 

Мрій ще в нас багато в усіх, тому намагатимемось їх втілювати.

Олександр Грінка, Суми