Любов до футболу, зароджена з чотирьох років

 

З футболом я познайомився, будучи ще маленьким хлопчиком. Тоді мені було всього-на-всього чотири рочки. Тато взяв мене на Республіканський стадіон у Києві (зараз це НСК «Олімпійський») на всесоюзне дербі «Динамо» (Київ) - «Спартак» (Москва). Пам'ятаю цю атмосферу - 100 тисяч глядачів (тоді Республіканський стадіон вміщував 107 тисяч, і дерев'яні лавочки були такі незручні) підтримували киян.

 

«Динамо» тоді програло 1: 4, але та атмосфера на арені справила на мене незабутнє враження.

 

Після цього я зовсім захворів футболом. Але життя так склалося, що після армії я став наркоманом і пристрасть до футболу, та й взагалі до життя, була замінена синтетичними препаратами. Але навіть у такому стані я намагався ходити на футбол.

 

Останній матч, будучи вже практично інвалідом, був на стадіоні «Динамо» імені Валерія Лобановського - товариська зустріч збірної України.

Але ось уже 10 років, як живу в свободі від наркотиків, алкоголю та куріння. Завдяки своєму другові Владиславу Платоненко, який є координатором Парафан-клубу «Динамо», я так само став членом цієї організації.

 

На жаль, я зараз вже не можу вільно пересуватися по місту, але завдяки «Динамо», НСК «Олімпійський» та Центру доступу до футболу в Європі у мене з'явилася можливість відвідувати матчі улюбленої команди.

 

До речі, про стадіон - він перетворився до невпізнання. Саме таким величним і красивим повинна бути центральна арена країни. Хоча, з точки зору вболівальника, то мені більше подобаються стадіони без бігових доріжок - у безпосередній близькості до поля. Наприклад, як Донбас-Арена (коли я вчився в Донецьку, то відвідував матч «Шахтар» - «Чорноморець») або Арена-Львів (на жаль, у Львові на стадіоні я ще не був, але думаю ще все попереду).

 

Головне вірити в себе і любити футбол!

 

Дмитро Чуйко, Київ